ХВО́ЙДА, И

ХВО́ЙДА, и, ч. і ж., зневажл. Неохайна, нечепурна людина; нечепура. *У порівн. — Скажіть, будьте ласкаві, що воно за людина ота Ладковська? Неначе й гарно й чепурно вбрана, але дуже вже нечепурно задрипана, ніби якась хвойда (Н.-Лев.. VIII, 1967, 341); // Уживається як лайливе слово. [Василь:] Геть, хвойдо, з моєї хати! (Кроп., II, 1958, 178); Тепер вже годі було плекати надію на поміч від гетьмана Потоцького. Він сам, пся крев, хвойда і старий балакун, після уманської поразки зализував рани, як той пес побитий (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 411). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 46.